УКРАЇНСЬКО-ТУРЕЦЬКІ ВІДНОСИНИ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ (КІНЕЦЬ ХІХ – ПОЧАТОК ХХІ СТОЛІТТЯ): ЕВОЛЮЦІЯ НАУКОВИХ ПІДХОДІВ

Анотація

Статтю присвячено комплексному аналізу становлення та еволюції української історіографії українсько-турецьких відносин у хронологічних межах від кінця ХІХ століття до початку ХХІ століття. Актуальність теми зумовлена необхідністю теоретичного переосмислення історичної взаємодії двох держав у контексті сучасних геополітичних трансформацій та формування нових стратегічних векторів співпраці в Чорноморському регіоні. Метою дослідження є системна реконструкція наукового дискурсу та виявлення основних тематичних домінант і концептуальних підходів, що сформувалися у вітчизняній історіографії.

Методологічну основу роботи становлять фундаментальні принципи історизму, наукової об’єктивності та системності. У процесі дослідження застосовано проблемно-хронологічний підхід, що дало змогу простежити динаміку наукових інтересів у різні історичні епохи, а також порівняльно-історичний аналіз для зіставлення візій і концепцій, характерних для окремих етапів розвитку історіографії. Використання методів аналізу та синтезу сприяло інтеграції розрізнених наукових досліджень у цілісну картину формування знань про українсько-турецькі відносини.

У статті детально розглянуто генезис дослідницької думки, починаючи від класичних праць доби національного відродження, де закладалися підвалини розуміння місця України в чорноморському просторі. Окрему увагу приділено періоду активізації сходознавчих студій у першій половині ХХ століття, коли відбувалася інституціоналізація цього наукового напрямку, створювалися перші професійні асоціації та спеціалізовані періодичні видання. Простежено, як змінювалися пріоритети науковців: від вивчення військово-політичних конфліктів і козацько-османських протистоянь до глибокого аналізу дипломатичних, торговельно-економічних і соціокультурних зв’язків.

Значне місце у дослідженні посідає етап відновлення державної незалежності України, що став потужним імпульсом для звільнення наукової думки від ідеологічних обмежень попереднього часу. Висвітлено процес відродження національної школи тюркології, розширення джерельної бази за рахунок залучення іноземних архівів і застосування нових методологічних підходів. Зроблено висновок про посилення міждисциплінарного характеру сучасних досліджень, де історія тісно переплітається з політологією, міжнародними відносинами та культурологією. Наприкінці роботи окреслено проблемні аспекти та найбільш перспективні напрями подальшого опрацювання відповідної тематики, що поглиблюють розуміння спільної історичної спадщини.