ВПЛИВ ВІЗАНТИЗМУ НА ПРАВОСЛАВ’Я КИЇВСЬКОЇ РУСІ І ДАВНЬОРУСЬКУ АГІОГРАФІЮ

Анотація

Анотація. Візантія як держава проіснувала дванадцять століть. З моменту її виникнення і до того, як Константинополь узяли в 1453 р. турки, минуло більше тисячі років. У ній утвердилася і набула розвитку самостійна соціокультурна версія християнського віровчення, що отримала назву «православ’я». Історичне призначення Візантії полягало у тому, щоб адаптувати християнство до соціальних і духовних особливостей народів, які заселяли землі на схід від Риму. В числі її духовних знахідок виявилися кілька слов’янських народів і держав. Однією з духовних «дочок» Візантії випало стати Київській Русі. Сукупність властивостей і рис, що Русь наслідувала від Візантії, отримала назву за допомогою узагальненого терміну – візантизм. До числа здобутків, котрі Русь успадкувала від тієї ж Візантії, належить відомий принцип симфонії, що означає особливу близькість відносин між Церквою і державою. Започаткований політичною доктриною і соціальною стратегією імператора Юстиніана І (483-565, правив 527-565), він виник у формі цезаропапизму, тобто фактичного зрощення двох гілок влади: світської і духовної, за різних, від м’яких до жорстоких, форм домінування першої над другою.

Сюди також варто віднести й агіографію, яка складає досить знану частину давньоруської писемної спадковості, що була одним з основних літературних жанрів. Наслідування візантійському агіографічному канону (що проявлялося у використанні відомого вживання мовних засобів, особливостях вживаних слів, певних синтаксичних структур, своєрідних стилістичних приймів) дає можливість говорити про стереотип жанру, створеного в традиціях візантійського проповідницького життя. Загалом, агіографічна література займає особливе місце в системі жанрів Давньою Русі, демонструючи чудовий зразок високоморальної книжності.