ГУМАНІТАРНІ СТУДІЇ : ІСТОРІЯ ТА ПЕДАГОГІКА

ЕВОЛЮЦІЯ ПОЖЕЖНОЇ ОХОРОНИ ЧЕРНІВЦІВ У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД: ІНСТИТУЦІЙНІ ЗМІНИ, ТЕХНІЧНИЙ РОЗВИТОК І РОЛЬ ДОБРОВІЛЬНИХ ТОВАРИСТВ

Сергій БАБЧУК — 2026-01-30

У статті досліджується розвиток пожежної охорони в Чернівцях у період румунського правління (1918–1939 рр.) у контексті переходу від австрійської моделі громадських товариств до централізованої воєнізованої системи. Проаналізовано організаційні, технічні та соціальні зміни, що відбулися у міській пожежній службі, зокрема процес воєнізації, технічну модернізацію та запровадження систем сигналізації. Особливу увагу приділено ролі добровільних пожежних товариств «Січ» і «Аркашул» у збереженні тяглості традицій. Порівняльний аналіз із австрійським періодом дозволяє визначити, що румунська адміністрація трансформувала пожежну охорону в елемент державного контролю, водночас зберігаючи окремі елементи попередньої системи. На основі архівних матеріалів розкрито фінансові, організаційні та кадрові аспекти діяльності чернівецької пожежної команди.

ІННОВАЦІЙНА ТРАНСФОРМАЦІЯ МУЗЕЇВ УКРАЇНИ В УМОВАХ ВИКЛИКІВ: СИНТЕЗ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ

Юлія БОДНАРЧУК — 2026-01-30

У статті досліджується шлях системного відновлення та інноваційного розвитку музейних установ України в умовах воєнного стану та євроінтеграційних викликів. На основі критичного аналізу доробку вітчизняних та зарубіжних учених запропоновано трифазну гібридну модель A.R.G. (Adapt, Recover, Grow), яка інтегрує теорії управління змінами, соціальної функції музею та цифровізації з конкретними напрямами дії для подолання локальних проблем. Запропонований підхід перетворює виклики на можливості для створення музею майбутнього. Здійснено спробу сформувати вектори системного відновлення музейних установ зі застосуванням вимог сучасності, новітніх технологій та потреб українського суспільства. Основою системного дослідження є наукові доробки як вітчизняних, так і зарубіжних науковців у сфері інноваційних перспектив музейних установ як закладів культури.

Окреслено інноваційні бачення науковців у системі ефективного менеджменту музеїв, які сформували наукові дослідження на основі зарубіжної практики збереження світових надбань в музейних установах. Розглянуто наукову спадщину українських дослідників музею, яка має вагоме підґрунтя у розбудові музею майбутнього. Їхньою перевагою є аналітична діяльність, що охопили своєю увагою, практично весь спектр діяльності музейних установ: проблему збереження та використання культурної спадщини України, методи організації роботи з пам'ятками культури, музеїв та інших культурних установ.

Наукові дослідження, які вже проведені в Україні та за її межами, можуть слугувати основою для створення нової концепції ефективної музейної установи у сфері культури, освіти та дозвілля.

Систематизація світового досвіду та креативний підхід в умовах сучасних викликів і потреб суспільства є вагомим поштовхом для вітчизняних музеологів у створенні музею майбутнього. За допомогою нових технологій сьогодні можна сформувати розвинену інформаційно-комунікаційну структуру, що містить у собі не лише комп'ютеризацію й інформатизацію музею, але й систему постійно діючих комунікативних звʼязків та інформаційного обміну в межах держави й глобальних мережних альянсів і партнерств.

УКРАЇНСЬКА ЕМІГРАЦІЯ ДО ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ КІНЦЯ ХІХ – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТ.: СОЦІАЛЬНИЙ ВИМІР

Андрій ГРУБІНКО — 2026-01-30

У статті представлені результати дослідження історії української еміграції до Великої Британії наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ ст. Серед широкого спектру проблематики історії української еміграції та діаспори в країнах Західної Європи особливо виділяється питання соціальної структури емігрантів, зокрема, їх трудового виміру. Адже це питання важливе з огляду на необхідність ґрунтовного аналізу проблематики адаптації українців в новому для себе соціально-економічному середовищі. Мета статті – дослідити соціальний склад представників української еміграції у Великій Британії у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст. в розрізі їх трудового статусу та проблеми працевлаштування. У результаті дослідження встановлено, що провідним контингентом серед української діаспори були саме вихідці з села. Однак, Друга світова війна розставила інші акценти. Серед українських емігрантів більшу частину складали військовополонені та інтерновані особи, до яких переважно згодом долучилися їх сім’ї. Завдяки соціально-економічному походженню і політиці місцевої влади їх переважно направляли на некваліфіковану сільськогосподарську роботу в глибинних регіонах держави. Утім уже незабаром більшість українців переїхала до великих міст (Лондон, Манчестер та ін.), де працювали на заводах і фабриках. Цьому сприяли як домінування частки малоосвіченого населення переселенців, так і політика держави. За умов відсутності заохочення від уряду Великої Британії, частина емігрантів все ж прагнула здобути вищу освіту та у винагороду отримали посади у кваліфікованих професіях.

ПІДГОТОВКА ФАХІВЦІВ ІЗ МЕДИЧНОЮ ОСВІТОЮ НА ТЕРИТОРІЇ ГЕНЕРАЛЬНОЇ ОКРУГИ «ВОЛИНЬ-ПОДІЛЛЯ» В УМОВАХ НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ

Віталіна ДАНИЛЬЧУК — 2026-01-30

Мета дослідження – проаналізувати проблему підготовки фахівців із медичною освітою на території генеральної округи «Волинь-Поділля» в період нацистської окупації. Методологію дослідження складають загальнонаукові та спеціальні історичні методи. В основу роботи покладено принципи історизму, наукової об’єктивності та проблемно-хронологічний підхід. Значимість полягає у тому, що на основі архівних документів, преси того періоду в регіональному вимірі комплексно досліджено основні проблеми підготовки фахівців із медичною освітою на території генеральної округи «Волинь-Поділля» в умовах нацистської окупації. Висновки. Простежено, що підготовка фахівців із медичною освітою розпочалася в регіоні восени 1941 р. Організація навчання медичних кадрів на території генеральної округи «Волинь-Поділля» здійснювалася, в основному, в закладах середньої спеціальної освіти та через короткострокові фахові курси. Найбільш відомими були «Школа сестер-акушерок» та «Школа фармацевтів», що діяли у місті Рівне, і навчанням у яких поступово була охоплена значна кількість молоді. Окрім того, у різних населених пунктах округи організовувалася курсова підготовка зубних техніків, медичних, епідемічних сестер, фармацевтів, санітарок, дезінфекторів тощо. Освітні програми були пристосовані до тогочасних вимог у сфері шкільництва й охорони здоров’я і включали як загальноосвітні, так і професійно зорієнтовані дисципліни. Важливою складовою була практика на базі медичних установ. Більшість лекторів мала вищу освіту. Викладання вузькопрофільних, спеціалізованих предметів покладалося на лікарів. У тогочасних непростих умовах функціонування означених закладів відзначалося значними труднощами, пов’язаними із матеріально-технічним, фінансовим, господарським забезпеченням та іншими проблемами. Доведено, що діяльність медичних фахових шкіл і курсів була під контролем окупаційної влади.

ВІЙСЬКОВО-ПАТРІОТИЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ СПАДЩИНИ КНЯЗІВ ОСТРОЗЬКИХ У КОНТЕКСТІ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

Вікторія ДОБРОВОЛЬСЬКА — 2026-01-30

У статті досліджується військово-патріотичний потенціал спадщини князів Острозьких у контексті сучасної російсько-української війни. Постановка проблеми зумовлена потребою не лише у забезпеченні обороноздатності держави, а й у зміцненні духовно-ціннісних основ українського суспільства, формуванні стійкої національної ідентичності та розвитку військово-патріотичного виховання. Особливу актуальність тема набуває в умовах гібридної війни, де поряд із збройним протистоянням активно використовуються інформаційні, культурні та символічні засоби впливу, що підкреслює значення історичної спадщини як джерела легітимації сучасної боротьби та консолідації нації.

У центрі уваги – діяльність князів Костянтина Івановича та Василя-Костянтина Острозьких у XV–XVII століттях, яка поєднувала оборонну, політичну та культурно-освітню функції. Аналіз історичних джерел і сучасних досліджень дозволяє виявити, що їхня військова організація, стратегічне мислення та оборонні практики створювали комплекс патріотичного потенціалу, який сприяв захисту українських земель, формуванню моральних цінностей та консолідації суспільства. Важливе місце у статті відведено культурно-освітній спадщині династії, зокрема діяльності Острозької академії, заснованої князем Василем-Костянтином Острозьким, що забезпечувала збереження православної традиції, розвиток національної самосвідомості та підґрунтя для морально-патріотичного виховання.

Особлива увага приділяється актуалізації спадщини Острозьких у сучасних військово-патріотичних практиках, зокрема у діяльності 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького. Досліджуються історичні передумови формування підрозділу, його участь у ключових операціях російсько-української війни – обороні Києва, Харківському контрнаступі, боях за Сєверодонецьк, звільненні Ізюма та тривалих боях за Бахмут. Аналіз бойових досягнень, символіки та патріотично-виховних практик бригади демонструє, як історична спадщина трансформується у сучасний військово-патріотичний дискурс, сприяє формуванню морально-психологічної стійкості військових і консолідації суспільства.

У статті окреслено потенціал спадщини князів Острозьких як джерела національної ідентичності, морального виховання та символічного підкріплення обороноздатності держави. Поєднання історичних традицій, культурно-освітньої спадщини та сучасних військово-патріотичних практик створює ефективний механізм зміцнення патріотизму, бойового духу та суспільної стійкості в умовах сучасних викликів російсько-української війни.

РОЛЬ ДИПЛОМАТИЧНИХ ПРЕДСТАВНИЦТВ УНР У БОРОТЬБІ ЗА МІЖНАРОДНЕ ВИЗНАННЯ ДЕРЖАВНОСТІ

Ігор ДАЦКІВ — 2026-01-30

У статті розглядається значення дипломатичних представництв Української Народної Республіки (УНР) у процесі здобуття та утвердження міжнародного визнання її державності в умовах складної політичної кон’юнктури початку ХХ століття. Автор аналізує основні напрями діяльності українських дипломатів, їхні зусилля щодо налагодження контактів із провідними європейськими державами, а також виклики, з якими вони стикалися через нестабільність внутрішньополітичної ситуації та зовнішні геополітичні обставини.

Увага приділяється деталям організації дипломатичної служби УНР, зокрема формуванню її структури, статусу представництв та основним завданням, які ставили перед собою українські посли та консули. Окремо аналізуються взаємини УНР із країнами Четверного союзу та спроби розширення мережі дипломатичних установ, а також зусилля щодо встановлення контактів із державами Антанти. В статті також висвітлюються особливості правового регулювання українського громадянства та дипломатичного статусу в контексті міжнародного права того періоду.

Автор підкреслює, що, незважаючи на обмежені ресурси та складні політичні умови, дипломатичні представництва УНР відіграли ключову роль у формуванні позитивного іміджу новоствореної української держави на міжнародній арені. Вони були не лише каналом офіційної комунікації, а й майданчиком для переговорів, захисту інтересів українців за кордоном та пошуку підтримки серед світової спільноти. Стаття допомагає зробити висновок про важливість подальшого вивчення історії української дипломатії в контексті державотворчих процесів та міжнародних відносин початку XX століття.

НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ В ПОЛЬСЬКОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ В ГАЛУЗІ ПРАВОСУДДЯ 1921–1925 рр.

Роман ЗВАРИЧ — 2026-01-30

У статті досліджується державна політика Другої Речі Посполитої щодо національних меншин у 1918–1926 рр., її концептуальні засади та практичні прояви в умовах становлення парламентської демократії. Визначено, що на спрямованість етнополітичного курсу впливали не лише чисельність та роль етнічних груп у суспільному й економічному житті, але й політичні доктрини провідних партій – націонал-демократів на чолі з Р. Дмовським та Я. Поплавським і табору Ю. Пілсудського. З’ясовано, що ендеківська концепція «інкорпорації» передбачала асиміляцію українців і білорусів та обмеження політичних і економічних позицій німецької меншини, тоді як пілсудчики висували програму «федерації» з наданням культурної та політичної автономії. Попри задекларовані демократичні засади стратегічним напрямом держави залишалася полонізація непольського населення, що часто поєднувалася з нехтуванням конституційними приписами.

На прикладі Східної Галичини показано суперечність між задекларованими демократичними принципами та реальною практикою державної влади. Ці заходи викликали протести, сприяли радикалізації руху та зростанню антидержавних організацій, зокрема УВО. Поряд із цим простежено диференційований підхід польської влади: від часткових поступок німцям у Сілезії до системних обмежень українців та білорусів на східних землях.

Мета даної статті – висвітлення законодавчого регулювання національного питання Другої Речі Посполитої в галузі правосуддя у 1921–1925 рр. Наукова новизна полягає в тому, що вперше висвітлюється національне питання в польському законодавстві у галузі правосуддя у 1921–1925 рр. Розкриваються особливості нормативно-правового забезпечення прав, а також інтересів національних меншин у судових провадженнях Другої Речі Посполитої у 1921–1925 рр. Складено перелік польських законодавчих актів, що визначали правовий статус національних меншин у галузі правосуддя обраного періоду. Основні результати дослідження представляють те, що Державна політика Другої Речі Посполитої щодо національних меншин у міжвоєнний період була суперечливою та непослідовною, зумовленою як історичними амбіціями польських еліт, так і впливом ідеологічних програм провідних політичних сил – націонал-демократів і пілсудчиків. Хоча у сфері судочинства конституційні положення забезпечували принцип незалежності суддів, верховенства права та захисту прав громадян, ці засади не були повною мірою реалізовані для представників непольських етносів. Системна дискримінація суддів-українців, «чистки» судового корпусу та ігнорування правових гарантій свідчили про домінування національно-політичних інтересів над демократичними цінностями.

ДЖЕРЕЛА ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ НАЦІОНАЛІСТИЧНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ (СЕРЕДИНА 1940 х – ПОЧАТОК 1990-х рр.)

Світлана КОСТИЛЄВА — 2026-01-30

У статті здійснено аналіз джерельної бази дослідження історії націоналістичних організацій української діаспори (середина 1940-х – початок 1990-х рр..), її структури та інформаційного потенціалу. Запропоновано систематизацію джерел за ознакою походження та виділено три великі групи: 1) джерела й пам`ятки, створені українськими націоналістичними організаціям; 2) джерела та матеріали української діаспори (ненаціоналістичної); 3) документи радянських державних органів.

Доведено важливість використання архівних матеріалів Центрального державного архіву громадських об’єднань та україніки (ЦДАГОУ), Галузевого Державного Архіву Служби Безпеки України (ГДА СБУ) та Архіву Організації Українських Націоналістів Української Інформаційної Служби в Лондоні у поєднанні з періодикою, опублікованими джерелами та електронними інформаційними ресурсами для ґрунтовної і достовірної реконструкції структури націоналістичного руху поза межами України, вивчення його ідеологічних основ та напрямків діяльності. Підкреслено необхідність критичного аналізу джерел, врахування суб’єктивності їх змісту, що пов’язано з певною світоглядною парадигмою та ідеологічними протистояннями, в яких перебували творці історичних пам’яток. Для уникнення однобічної інтерпретації історичних фактів пропонується зіставлення інформації, що походить з трьох осередків: від націоналістичних організацій, від інших об’єднань української діаспори, з якими вони взаємодіяли, та від радянських органів влади, з якими вони перебували у протистоянні.

Акцентовано увагу, що фундаментальними джерелами для дослідження є офіційні програмні документи націоналістичних організацій, які були видані ними за результатом діяльності керівних органів. У них викладено ідеологічні основи націоналістичного руху, цілі діяльності організацій та способи їхньої реалізації.

Підкреслено джерельний потенціал періодики націоналістичних організацій. Видання дозволяють заповнити інформаційні прогалини, що виникли у зв’язку з нерівномірністю документальних джерел. Періодика надає можливість детальніше дослідити такі аспекти історії націоналістичних організацій: видавнича діяльність, комеморативні практики, політичні акції, трансформація ідеології.

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ КОМУНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ/ІНСТИТУТ УДОСКОНАЛЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ВЧИТЕЛІВ/ КРІЗЬ ПРИЗМУ ОЧІЛЬНИКІВ (1940-і РОКИ – СЕРЕДИНА 1970-х РОКІВ)

Ірина НЕДОШИТКО — 2026-01-30

У дослідженні на основі аналізу архівних джерел та відкритих опублікованих документів періоду 1940-х років – середини 1970-х років проаналізовано хронологічні рамки зміни керівництва закладу. Опрацьовано їхню біографію, матеріально-побутове забезпечення, фінансування науково-педагогічного персоналу, а також взаємодію інституту з іншими закладами післядипломної освіти. Методологія розвідки ґрунтується на комплексному застосуванні загальнонаукових методів (аналіз, порівняння, синтез, узагальнення) та спеціально-історичних, зокрема, історико-системного, хронологічного. Наукова новизна полягає в тому, що чи не вперше досліджується така проблема, оскільки повного та цілісного вивчення керівництва інститутом на сьогодні в науковій літературі немає або є лише частково. Особлива цінність такої праці уможливлює різнобічно вивчити циклічність зміни очільників закладу післядипломної педагогічної освіти Тернопільської області в загальноукраїнському контексті. У статті висвітлено поетапність зміни керівників, подано період функціонування інституту без директора та його наслідки. Проаналізовано соціальні, фінансові, правові умови регулювання питання керівництва закладом. Описано процес тісної взаємодії з обласним відділом народної освіти, прослідковано знаходження інституту та географію проведення курсів підвищення кваліфікації вчителів. Стаття порушує питання нормативно-правового врегулювання призначення директорів закладу післядипломної освіти тощо. Зроблено аналіз адміністративної, організаторської, методичної та педагогічної діяльності керівників інституту удосконалення кваліфікації вчителів /післядипломної педагогічної освіти крізь призму історичного виміру.

ЦИФРОВІ КАРТИ (GOOGLE MAPS, STORYMAPJS) У ПІДГОТОВЦІ МАЙБУТНЬОГО ВЧИТЕЛЯ ІСТОРІЇ: МОЖЛИВОСТІ ДЛЯ РОЗВИТКУ ПРОСТОРОВОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ

Іван РУДЯНИН — 2026-01-30

Стаття присвячена дослідженню потенціалу використання цифрових карт, зокрема Google Maps та StoryMapJS, у процесі підготовки майбутніх учителів історії. Основна увага зосереджена на можливостях цих інструментів для розвитку просторової компетентності здобувачів освіти як однієї з ключових фахових якостей сучасного педагога.

Метою дослідження є аналіз теоретико-методичних засад використання сучасних цифрових картографічних сервісів, зокрема Google Maps та StoryMapJS, у професійній підготовці педагогів і визначення їхнього потенціалу для цілеспрямованого розвитку просторової компетентності здобувачів освіти.

Обґрунтовується, що активне використання цифрових карт не лише поглиблює знання про історичний простір, але й розвиває навички просторового мислення, критичного аналізу джерел, інтерпретації геопросторових даних та цифрову грамотність, які є необхідними для ефективної роботи вчителя історії в умовах сучасного освітнього середовища. Проаналізовано наукові праці з питань візуалізації, електронних освітніх ресурсів та картографічної підготовки, виявлено потребу в комплексному дослідженні інтеграції саме цих цифрових інструментів.

Установлено, що Google Maps (зокрема, My Maps) є незамінним засобом для глибокого просторового аналізу, порівняння ландшафтів та створення тематичних шарів, що сприяє розвитку критичного мислення щодо географічного аспекту історії. Сервіс StoryMapJS виділено як ключовий інструмент для наративної картографії, що дозволяє інтегрувати мультимедійний контент і створювати захоплюючі лінійні історичні розповіді, тісно прив’язані до географічних точок, формуючи практичні дидактичні навички. Запропоновано впровадження інтенсивного практичного модуля, орієнтованого на проєктну роботу (створення цифрового освітнього продукту) із застосуванням зазначених інструментів. Наведено приклади проєктних завдань з історії України для розвитку просторової компетентності здобувачів освіти. Обґрунтовано багатокомпонентний підхід до оцінювання, який враховує наукову достовірність, методичну цінність, технічну якість та індивідуальний внесок кожного студента.

Висновки підтверджують, що інтегроване використання Google Maps та StoryMapJS забезпечує системний підхід, підвищує картографічну грамотність і значно посилює мотивацію майбутніх учителів, готуючи їх до створення сучасного інтерактивного освітнього середовища. Подальшого дослідження потребує розробка системних методик для об’єктивного вимірювання зростання просторової компетентності.

ПРОТИСТОЯННЯ СУБ’ЄКТІВ УКРАЇНСЬКОГО ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ З ДЕРЖАВНИМИ ТА КАРАЛЬНО-СИЛОВИМИ ОРГАНАМИ СРСР У 1945 РОЦІ: ВІЗІЇ СУЧАСНИХ НАУКОВЦІВ

Василь УХАЧ — 2026-01-30

Мета статті полягає у спробі комплексного аналізу вивчення сучасною вітчизняною історіографією збройного протистояння суб’єктів українського національно-визвольного руху з державними та карально-репресивними органами комуністичного радянського режиму в 1945 році. Методологія дослідження базується на принципах історизму, науковості, об’єктивності, системності. Застосовані методи аналізу та синтезу, узагальнення дозволили проаналізувати наукові напрацювання сучасних вітчизняних істориків у розкритті протистояння суб’єктів українського визвольного руху з радянським тоталітарним режимом та його карально-репресивними органами. Наукова новизна. На основі новітніх історичних досліджень проаналізовано теоретико-методологічні підходи до стану вивчення заявленої наукової теми; узагальнено напрацювання істориків у їх оцінці збройного боротьби ОУН(б), УПА з владними та силовими інституціями комуністичного режиму в 1945 році. Результати дослідження. За останні 20-25 років сучасною вітчизняною історичною наукою зроблено значний поступ у вивченні комплексу питань збройного протиборства державних та репресивно-силових структур СРСР з суб’єктами українського самостійницького руху. У безкомпромісному взаємопоборюванні, сторони використовували практично необмежений перелік форм та методів боротьби. Вітчизняні науковці суголосні у думці, що з метою побороти спротив збройного націоналістичного підпілля, відділів повстанської армії, комуністичний режим вдавався до використання комплексу «витончених» засобів боротьби, при цьому цинічно порушуючи права людини, діюче законодавство, застосовуючи невиправданих терор та репресії до цивільного населення західних земель України. Комуністичною пропагандою були посіяні на майбутні десятиліття ідеологічні стеоретипи, які роз’єднували українське суспільство.

Водночас попри розширення тематичної палітру досліджень, бракує узагальнюючих, історико-аналітичних, на стику міждисциплінарних наук, з використанням новітнього методологічного інструментарію, праць, що дозволило б вивести на якісно новий рівень об’єктивну оцінку національно-визвольної боротьби в післявоєнний період, що є вкрай важливо у контексті державної політики комеморації.

МІФОПОЕТИКА ХРИСТИЯНСЬКОГО ІМЕНІ

Михайло ЮРІЙ — 2026-01-30

У статті йдеться про міфопоетику християнського імені, яка пов’язана з сакральним змістом імені як частини духовної сутності людини, її долі та призначення, а також із асоціацією імені зі святим покровителем, який стає духовним захисником і оберегом. Ім’я, отримане при хрещенні, вважається святим, і його таємницю необхідно берегти від сторонніх, щоб уникнути «знецінення» і використання в недобрих справах. Ім’я не тільки визначало місце людини в давньоруському християнському суспільстві, але й виступало символом і результатом освоєння нею світу. Тому у свідомості людини ранньохристиянського суспільства ім’я займало основне місце, оскільки воно виступало одночасно і як символ, що уособлює емоційно-ціннісний і цілісний образ явища, і як символ, що моделює засвоєний світ, ідеально тотожний йому. Саме в імені, за логікою міфологічного мислення, можлива символізація всього засвоєного світу або його значної частини. Пізнати ім’я означало отримати владу над його власником, тому що з отриманням імені людина стає істотою, яка може бути названа, пізнана. На думку П. Флоренського, найбільшою магічною силою володіють власні імена. У статті підкреслюється також, що в давній Русі християнське ім’я символізувало приналежність до християнської конфесії та було частиною «містичної» функції, визначаючи зв’язок людини з небесним покровителем. Існувала система двоіменності, коли людина мала «пряме» (непублічне) християнське ім’я, що давалося відповідно до свят. Тобто ім’я співвідносилося з святим, пам’ять якого визначалася в день народження, що наділяло людину небесним захистом і покровительством. Інше ім’я – це «публічне» (основне) – традиційне або династичне.

АКАДЕМІЧНА ДОБРОЧЕСНІСТЬ У КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ОСВІТНЬОГО ПРОСТОРУ

Ганна БИГАР — 2026-01-30

Академічна доброчесність є ключовим чинником якості освіти, що відображає чесність, довіру та етичну поведінку. Сприяння належній академічній практиці є важливим не лише саме по собі, це також засіб для покращення навчання та забезпечення справедливого оцінювання у вищій освіті, а також перший крок до розвитку доброчесності досліджень.

У статті розглянуто феномен академічної доброчесності як ключової засади функціонування сучасної системи вищої освіти. Розкрито зміст поняття академічної доброчесності, що охоплює етичні норми, професійні стандарти та правила поведінки для всіх учасників академічної спільноти – студентів, викладачів, дослідників і адміністрації. Проаналізовано етичні, правові та інституційні аспекти академічної доброчесності, підкреслюючи її значення для якості освіти, довіри суспільства та справедливості в академічному середовищі.

Окреслено різноманітність академічної недоброчесності (плагіат, фальсифікація даних, використання несправедливих переваг тощо) та її вплив на якість освіти та довіру суспільства до результатів наукової й освітньої діяльності.

Обґрунтовано, що стрімке розширення вищої освіти та розвиток цифрових технологій посилюють ризики нечесної поведінки, що зумовлює актуальність впровадження освітніх програм, спрямованих на формування культури доброчесності. Представлено міжнародний досвід таких ініціатив, де використовуються онлайн-курси, тренінги, рольові ігри та етичні дискусії.

Встановлено, що в Європейському освітньому просторі підтримка культури доброчесності, формування спільних підходів, обмін практиками та підвищення якості управління доброчесністю в університетах забезпечують Європейська мережа академічної доброчесності (ENAI), платформа ETINED та Британське агентство із забезпечення якості освіти (QAA).

Проаналізовано нормативно-правове регулювання в ЄС. Актуалізовано важливість комплексних стратегій – освітніх програм, інституційної підтримки, чітких механізмів санкцій і національних нормативних рамок – для формування та зміцнення культури академічної доброчесності в умовах сучасних викликів. У статті доведено, що академічна доброчесність є ключовою умовою сталого розвитку освітніх систем та збереження довіри до науки і вищої освіти.

РОЛЬ УЧИТЕЛЯ В РОЗВИТКУ КОМУНІКАТИВНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ: СУЧАСНІ СТРАТЕГІЇ ТА ПЕДАГОГІКА ПАРТНЕРСТВА

Ірина БІЛОУС — 2026-01-30

У статті висвітлено роль учителя як ключової фігури у формуванні комунікативної компетентності молодших школярів в умовах трансформації сучасної початкової освіти. Наголошено, що комунікативна компетентність є важливою передумовою успішного навчання, соціалізації та особистісного розвитку здобувачів освіти, оскільки поєднує мовленнєві, соціальні й емоційно-регулятивні вміння, необхідні для ефективної взаємодії на різних рівнях спілкування. Акцентовано на тому, що позиція вчителя є провідним чинником розвитку комунікативності: педагог формує стиль мовленнєвої взаємодії в класі, забезпечує психологічну безпеку та підтримку, моделює ситуації діалогу й стимулює ініціативність учнів у висловлюванні власних думок. Продемонстровано, що ефективне формування комунікативної компетентності можливе лише за умови системного використання сучасних педагогічних стратегій, зокрема інтерактивного навчання, діалогово-комунікативних технологій, сюжетно-рольових та мовленнєвих ігор, сторітелінгу, проєктної та кооперативної діяльності, які спрямовані на створення середовища активної мовленнєвої практики. Підкреслено, що такі стратегії забезпечують розгортання автентичних ситуацій спілкування, у яких дитина вчиться аргументувати позицію, висловлювати емоції й думки, домовлятися, планувати спільні дії та відповідати за результати групової роботи. Особливу увагу приділено педагогіці партнерства як концептуальній основі організації комунікації в початковій школі, що ґрунтується на взаємоповазі, довірі, прийнятті, добровільності та рівності учасників освітнього процесу. Обґрунтовано, що партнерська позиція вчителя сприяє розвитку в учнів упевненості у власному мовленні, ініціативності, уміння слухати й чути співрозмовника, вести конструктивні переговори, налагоджувати взаємодію та долати комунікативні бар’єри. Доведено, що розвиток комунікативної компетентності школярів потребує постійного впровадження різноманітних і системних практик, заснованих на діалозі, співпраці та співтворчості, що дає змогу поступово формувати внутрішню потребу у спілкуванні, а не лише репродуктивні мовленнєві дії. Отримані результати становлять підґрунтя для подальших досліджень, спрямованих на вдосконалення педагогічних технологій, удосконалення інструментів діагностики комунікативної компетентності та методичного забезпечення розвитку комунікації в учнів молодшого шкільного віку.

МЕТОДИКО-ПРАКТИЧНІ ЗАСАДИ ВИКОРИСТАННЯ ЦИФРОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ У ПРОЦЕСІ ПІДГОТОВКИ МАЙБУТНІХ ФАХОВИХ МОЛОДШИХ БАКАЛАВРІВ З АВТОМОБІЛЬНОГО ТРАНСПОРТУ

Юрій БУБНЯК — 2026-01-30

Необхідність трансформації підходів до професійної підготовки фахівців з автомобільного транспорту пояснюється тотальною цифровізацією суспільних процесів, зокрема освітнього поля. Ключовою метою сучасної освітньої концепції є всесторонній розвиток особистості у процесі навчання, котрий має бути наділений інтегрованістю та інклюзивністю, мобільністю та доступністю, передбачати варіативність форм подання навчального матеріалу, імплементацію цифрових рішень, мультимедійних технологій та інтерактивних елементів. Метою статті є аналіз методико-практичних засад інтеграції цифрових технологій у процес підготовки майбутніх фахових молодших бакалаврів з автомобільного транспорту. У дослідженні розглянуто ключові можливості цифрових технологій щодо підвищення залученості та вмотивованості здобувачів освіти, розширення концептуального бачення освітнього функціоналу, підвищення його прозорості, результативності та адаптивності. Проаналізовано практичний потенціал застосування онлайн-платформ, інтерактивних симуляторів, гейміфікації, імерсивних технологій, штучного інтелекту, систем автоматизованого проєктування, цифрових лабораторій для моделювання процесів, що дозволяє візуалізувати складні поняття та формувати практичні навички. Такі технології роблять навчання більш інтерактивним, мобільним, індивідуальним та поглибленим, доповнюючи традиційні методи навчання і розширюючи доступ до навчальних матеріалів. Досліджено специфіку інтеграції імерсивних технологій віртуальної та змішаної реальності в контексті інтерактивного досвіду та практико-орієнтованого навчання. Доведено, що актуальні тенденції розвитку цифрової освіти спрямовані на персоналізацію навчання, креативність та ефективність, що досягається шляхом залучення онлайн-колаборації, мобільних додатків, освітніх платформ та соціальних мереж.

ПЕДАГОГІЧНІ МЕТОДИКИ В ДОШКІЛЬНІЙ ОСВІТІ ПОЛЬЩІ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЇХ АДАПТАЦІЇ У ВІТЧИЗНЯНОМУ ОСВІТНЬОМУ ПРОСТОРІ

Антоніна ДЕМ’ЯНЮК — 2026-01-30

Статтю присвячено дослідженню актуальної проблематики модернізації педагогічних методик у системі дошкільної освіти Польщі. Наголошено, що цей процес є ключовим напрямом реформування та відображає прагнення до інтеграції технологій, індивідуалізації навчання та відповідності стандартам. Метою статті є комплексний аналіз сучасних тенденцій, провідних світових та унікальних авторських методик, що застосовуються у польській дошкільній освіті, а також визначення перспектив їхньої науково обґрунтованої адаптації у вітчизняному освітньому просторі.

У статті зазначено, що польська система дошкільної освіти демонструє гнучкий синтез різних підходів. Проаналізовано особливості часткової імплементації класичних світових систем, окремо розглянуто поширені спеціалізовані методики, спрямовані на розвиток окремих навичок дітей дошкільного віку. Основний акцент зроблено на детальному огляді інноваційних польських авторських розробок. Охарактеризовано методику «Дитяча математика» Едити Грушчик-Колчицкої (Edyta Gruszczyk-Kolczyńska), що формує математичні уявлення через гру та особистий досвід. Проаналізовано унікальну методику навчання читанню Ірени Майчжак (Irena Majchrzak), засновану на роботі з іменем дитини. Розглянуто програми екологічної освіти, зокрема популярну концепцію «лісових садків». Також проаналізовано методики творчої освіти Кшиштофа Шмідта (Krzysztof Szmidt), музичної освіти Лідії Катаринчук-Манії (Lidia Kataryńczuk-Mania) та художньої освіти Кінги Лапот-Дзєрви (Kinga Łapot-Dzierwa). Особливу увагу приділено методиці «Добрий старт» Марти Богданович (Marta Bogdanowicz), завдяки якій через інтеграцію сенсорних, моторних та мовних функцій ефективно здійснюється підготовка дитини до школи.

Обґрунтовано, що польський досвід, особливо в частині авторських програм, має високий потенціал для адаптації в українському освітньому просторі. Наголошено, що ці методики пропонують дієві, апробовані інструменти у забезпеченні ефективної наступності між дошкільною та початковою освітою. Підсумовано, що успішна імплементація вимагає не механічного копіювання, а науково обґрунтованої адаптації та системної підготовки педагогічних кадрів. Перспективи подальших досліджень пов’язані з розробкою та експериментальною апробацією моделей впровадження цих методик в українських закладах дошкільної освіти та порівняльним аналізом їхньої результативності.

МИЛЕЦЬКЕ ДУХОВНЕ УЧИЛИЩЕ В 1914–1919 рр.: ОРГАНІЗАЦІЯ, НАВЧАННЯ, ВЧИТЕЛІ ТА УЧНІ

Василь ДЕНИСЮК — 2026-01-30

У статті досліджено розвиток Милецького чотирикласного духовного училища на завершальному етапі свого функціонування. Ключовими темами, що були розглянуті в статті, стали: місце Милецького училища в системі духовної освіти, його розвиток в умовах війни і революційних змін, викладацький склад та учні, зміст і підходи до навчання.

Мета статті – комплексно дослідити історію Милецького духовного училища в 1914–1919 рр. Духовні училища надавали початкову духовну освіту. Їхні випускники мали право поступати до семінарій, зокрема до Волинської духовної семінарії. Проаналізовано головні фактори, що впливали на функціонування училища у цей період, перш за все війна, евакуація, суттєве ускладнення економічної ситуації, інші виклики воєнного часу. Евакуація училища відбулася в 1915 р. до Житомира і Катеринослава, потім заклад освіти знову повернувся до Житомира у 1916 р., де залишався аж до 1919 р. Цей процес проходив за вкрай складних обставин. Завдяки цьому, близько трьох років училище функціонувало в губернському центрі.

Встановлено адміністративні, педагогічні та допоміжні посади в училищі, а також персональний склад, який обіймав їх. Вчителі зіткнулися з такими складними економічними викликами, як інфляція, дефіцит товарів тощо. Проте заробітна плата теж зростала. Проаналізовано персональний склад учнів та його головні характеристики, зокрема те, що учні були переважно синами церковних осіб, часто померлих, і походили майже виключно з території трьох повітів Волинської губернії: Володимир-Волинського, Ковельського та Луцького.

Визначено особливості освітнього процесу та змісту предметів. Система навчання була традиційною для початку ХХ ст. і відповідала прагненням церковних діячів: з одного боку, дати учням ключові знання та навички, необхідні для церковної роботи, і сформувати патріотичні щодо Російської імперії переконання, з іншого, – реагувати на виклики часу щодо світської освіти. Крім того, у цей час через політичні причини відбулося уведення нових предметів, зокрема української мови та історії України. Поставала традиційна для духовних училищ проблема – перевантаження учнів та зниження якості навчання.

Припинення функціонування училища пов'язано із захопленням Східної Волині більшовиками, Західної – польською владою. Керівництву училища не вдалося знайти підтримки та дозволу на продовження роботи.

ОСНОВНІ ОРІЄНТИРИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ ІНКЛЮЗІЇ

Наталія ДУБ — 2026-01-30

Організація інклюзивного навчання в умовах чинної системи вищої медичної освіти залишається інновацією. Активний розвиток інформаційних технологій серйозно впливає на всю систему освіти, в тому числі і на інклюзивну освіту. Сучасне інформаційно-освітнє середовище дозволяє усувати різні бар'єри у процесі навчання студентів з особливими освітніми потребами. Встановлено, що в інклюзивно орієнтованому освітньому середовищі здобувач з особливими освітніми потребами – центральна фігура. Ключовим орієнтиром запровадження інклюзії на сучасному етапі, крім загальної неготовності суб'єктів освіти, є організація психолого-педагогічного та корекційного супроводу студентів. Закцентовано, що вища освіта зазнає серйозних змін, які зумовлені як зовнішніми умовами, так і внутрішніми, змінами всередині країни та системи освіти. Інклюзивна освіта як динамічна система характеризується широким набором складників. У загальному розумінні для організації інклюзивного навчання у закладах вищої освіти необхідно дотримуватись таких умов: безбар'єрне середовище; набір освітніх програм, які враховують особливості цієї групи студентів; тьюторський супровід; технології дистанційного навчання; комплекс сучасних методів навчання; підготовка педагогічних кадрів. Серед цих умов на особливу увагу заслуговують ті, які допомагають вибудувати індивідуальні освітні траєкторії відповідно до запитів та індивідуальних особливостей здобувачів.

Обґрунтовано, що ключовими орієнтирами інклюзивної освіти є: доступність, рівність можливостей для всіх здобувачів реалізувати свої потреби та інтереси; врахування психофізіологічних особливостей розвитку студентів з особливими освітніми потребами; корекційно-розвивальний характер освітнього середовища; розвинені вміння викладачів вирішувати професійні завдання пов’язані з інклюзією як концепцією освіти; створення цифрового простору в структурі освітнього середовища ЗВО.

Підкреслено, що ефективність інклюзивного навчання в інформаційно-освітньому середовищі ЗВО багато в чому залежатиме від правильно організованої педагогічної взаємодії, опосередкованої інформаційними та комунікаційними технологіями. Підготовка викладачів до роботи в умовах інклюзивної освіти повинна розглядатися як процес формування у них не лише здібності, а й готовності вирішувати професійно-педагогічні завдання у контексті організації спільного навчання студентів, які належать до різних груп здоров’я. Важливі орієнтири інклюзивного навчання полягають у ширшому використанні інформаційно-комунікаційних засобів щодо презентування освітнього матеріалу, які імітують окремі функції викладача. Особливістю такого навчання є зворотний зв’язок, що полягає у можливості отримання інформації консультативного характеру, що дозволяє коригувати навчальну діяльність самим здобувачам.

ХАРАКТЕРИСТИКА СТРУКТУРНИХ КОМПОНЕНТІВ ПРОЄКТНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ БАКАЛАВРІВ ПРОФЕСІЙНОЇ ОСВІТИ (ТРАНСПОРТ)

Богдан КОВАЛЬЧУК — 2026-01-30

У статті розкрито цілісну структуру проєктної компетентності як фундаментальної складової професійної компетентності бакалаврів професійної освіти (транспорт), що забезпечує їхню готовність до успішної проєктно-конструкторської та організаційно-технологічної діяльності в умовах сучасних викликів галузі. Розглянуто проєктну компетентність бакалаврів професійної освіти (транспорт) як інтегровану якість, що відображає здатність здійснювати цілеспрямовану, науково обґрунтовану та технологічно коректну проєктну діяльність у професійно-педагогічній та транспортній галузі.

Структурними компонентами проєктної компетентності бакалаврів професійної освіти (транспорт) визначено: мотиваційно-ціннісний компонент – визначає внутрішню готовність студентів до виконання проєктної діяльності та їхнє ставлення до професії; когнітивний компонент – характеризує систему знань, необхідних для здійснення професійного проєктування у транспортній сфері; операційно-діяльнісний компонент – практична готовність студентів виконувати проєктні завдання різної складності; рефлексивно-оцінювальний компонент, що характеризує здатність аналізувати якість власної проєктної діяльності, оцінювати результативність упроваджених рішень і визначати напрями вдосконалення. З урахуванням структури проєктної компетентності бакалаврів професійної освіти (транспорт) запропоновано етапи її формування: мотиваційний (закріплення потреби майбутніх ППН до освоєння проєктної діяльності), інформаційний (формування уявлень щодо особливостей проєктної діяльності, перспективах та можливостях використання методу проєктів у професійно-педагогічній практиці у транспортній галузі), діяльнісний (відпрацювання на практиці отриманих знань, активне залучення у проєктну діяльність), оцінний (моніторингу динаміки сформованості проєктної компетентності, виявлення наявних дефіцитів та їхня мінімізація).

Узагальнено, що сформована проєктна компетентність забезпечує готовність бакалаврів професійної освіти (транспорт) до самостійного прийняття інженерних і педагогічно орієнтованих рішень, оптимізації транспортних процесів, впровадження інновацій в підготовку кваліфікованих робітників транспортної галузі та виконання професійної діяльності в умовах динамічного розвитку транспортної інфраструктури й сучасних технологій.

ІННОВАЦІЙНІ ПІДХОДИ В ПЕДАГОГІЦІ ДО НАВЧАННЯ ПРОТЯГОМ ЖИТТЯ

Мірослав КОПНІЦКІ — 2026-01-30

У сучасному динамічно мінливому світі, де технологічний прогрес і глобальні виклики вимагають постійної адаптації, навчання протягом усього життя стає необхідністю для кожної людини. Традиційні освітні моделі вже не здатні адекватно відповідати потребам сучасного суспільства, тому в педагогіці необхідно впроваджувати інноваційні підходи. У даній статті розглядаються різноманітні інноваційні методи та технології, що сприяють ефективному навчанню протягом усього життя. Аналізується використання сучасних технологій, персоналізоване навчання, гейміфікація та інші прогресивні методи, які можуть кардинально вплинути на те, як ми навчаємося протягом усього життя.

У статті аналізуються низка нових освітніх методів і технологій, що мають значний потенціал для підвищення ефективності навчання упродовж усього життя. Особлива увага приділяється ролі цифрових технологій, включаючи інтелектуальні системи навчання, адаптивні навчальні середовища та онлайн-платформи, що сприяють гнучким і персоналізованим шляхам навчання. Крім того, у дослідженні вивчається педагогічна цінність гейміфікації, моделей спільного навчання та стратегій навчання на основі досвіду, підкреслюючи, як ці підходи можуть підвищити мотивацію учнів, їх залученість та довгострокове збереження знань. Завдяки критичному аналізу сучасних тенденцій та емпіричних даних, стаття має на меті надати комплексний огляд способів, за допомогою яких інноваційні педагогічні практики можуть кардинально змінити процеси навчання протягом усього життя та сприяти розвитку стійких, орієнтованих на майбутнє освітніх систем.

ЛЮДСЬКИЙ КАПІТАЛ, ОСВІТА ТА ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ: АНАЛІЗ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ТА ПОЛІТИЧНИХ ІМПЕРАТИВІВ У ВИБРАНИХ КРАЇНАХ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ

Філіп НЕМЕЦ — 2026-01-30

Ця стаття містить аналіз складних взаємозв'язків між людським капіталом, освітою та сталим економічним зростанням з критичним акцентом на контекст країн Центральної та Східної Європи (ЦСЄ). Основний аргумент полягає в тому, що такі стратегічні інвестиції, як людський капітал, особливо в рамках професійної освіти та навчання, а також дослідження і розробки (НДДКР), є невід'ємною передумовою для досягнення ендогенного економічного зростання та довгострокового процвітання. Дослідження виходить за рамки вимірювання простих показників зарахування до шкіл та спрямоване на оцінку якості результатів навчання, використовуючи такі показники, як Індекс людського капіталу (ІЛК) Світового банку, щоб виявити дійсні відмінності в країнах ЦСЄ. Значним структурним недоліком, спільним для більшості економік ЦСЄ, є постійний дефіцит кваліфікованих кадрів, який часто виникає через те, що системи професійної освіти та навчання не мають достатньої практичної значущості. Стаття завершується пропозицією цільових механізмів фіскальної та освітньої політики, включаючи податкові стимули для досліджень і розробок, зосереджені на витратах на робочу силу, які є необхідними для прискорення економічної конвергенції, підвищення загальної факторної продуктивності (СПП) та забезпечення довгострокової корпоративної та національної стійкості.

КЛЮЧОВІ ІДЕЇ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАКСЕОЛОГІЧНОГО ПІДХОДУ У ПРОФЕСІЙНІЙ ПІДГОТОВЦІ МАЙБУТНІХ ВЧИТЕЛІВ ФІЛОЛОГІЧНИХ СПЕЦІАЛЬНОСТЕЙ В АНГЛІЙСЬКІЙ ВИЩІЙ ШКОЛІ

Олександр ОСТРОВСЬКИЙ — 2026-01-30

Активний розвиток ідеї праксеологічності вищої мовної освіти у світовій науці та освіті зумовлено її орієнтацією на подолання теоретичної спрямованості викладання змісту предметів вивчення, а тому можливістю підвищення якості освіти. Через зміни парадигми освіти на компетентнісну у науці праксеологічність стала невід’ємною частиною професійної освіти, зокрема – філологічної. Використання праксеологічного підходу в організації підготовки педагогів, як свідчить прогресивний досвід Англії, сприяє забезпеченню практико зорієнтованості освіти, формуванню у здобувачів цілісної картини світу, розвитку їх творчої компетентності та критичного мислення. Зокрема, важливим є застосування праксеологічного підходу при підготовці вчителів філологічних спеціальностей, які здійснюють цілеспрямовану робота з формування мовних особистостей. Узагальнено, що специфіка розвитку мовної освіти впливає на розвиток педагогічної підготовки у закладах вищої освіти цієї країни і дозволяє визначити перспективи розвитку праксеологічного підходу в педагогічній освіті вчителів. Розвиток системи мовної освіти різних країн світу визначається двома основними процесами, до яких належать інтернаціоналізація та диверсифікація освіти. Провідною тенденцією освітньої політики є диверсифікація, яка має пряму залежність від соціально-економічних особливостей розвитку кожної країни. Разом із підвищенням значущості диверсифікації освіти, у змісті навчання майбутніх учителів філологічних спеціальностей в Англії відзначилась популярністю тенденція до збільшення практичних занять, що забезпечує використання теоретичних навичок студентів на практиці. Підкреслено, що навчальні плани ЗВО характеризуються узагальненою моделлю професійної підготовки майбутніх учителів філологічних спеціальностей, що дозволяє викладачам закладів вищої освіти виявляти варіативність та творчий підхід у визначенні конкретних форм, методів та прийомів реалізації праксеологічного підходу під час викладацької діяльності у процесі підготовки майбутніх вчителів. Праксеологічний підхід у професійній підготовці майбутніх учителів філологічних спеціальностей спрямований на забезпечення розвитку у студентів самостійності, ініціативності, творчих здібностей та критичного мислення, здатності до професійної самореалізації. Особливості професійної самореалізації майбутніх учителів філологічних спеціальностей виявляються у педагогічних діях та відносинах, ідентифікації себе з педагогічної професії, найбільш яскраво виявляються під час діяльнісно зорганізованого навчального процесу та педагогічної практики.

КЛЮЧОВІ ЦИФРОВІ НАВИЧКИ ХХІ СТОЛІТТЯ У СТРУКТУРІ ПРОФЕСІЙНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ МАЙБУТНІХ ФАХІВЦІВ СОЦІОНОМІЧНОЇ СФЕРИ

Вікторія САВІЦЬКА — 2026-01-30

У статті актуалізовано, що в сучасну епоху цифровізації цифрові навички стали фундаментальними. Розуміння того, як використовувати технології та орієнтуватися в них стає життєво необхідним скрізь: від онлайн-освіти до цифрових робочих просторів і соціальних мереж. Метою статті визначено теоретичне обґрунтування змісту, структури та значущості ключових цифрових навичок ХХІ-го століття як складової професійної компетентності майбутніх фахівців соціономічної сфери, а також визначення їхнього впливу на готовність здобувачів освіти ефективно діяти в умовах цифрової трансформації суспільства та професійної діяльності. Навички ХХІ-го століття розглянуто як набір вмінь та компетентностей, необхідних для успіху в сучасному світі. Ці навички часто називають «м’якими навичками», які охоплюють критичне мислення, уміння вирішення проблем, комунікацію, співпрацю, креативність, цифрову грамотність та культурну обізнаність. Встановлено, що в цифровому просторі ці навички дещо видозмінюються.

На основі аналізу наукової літератури класифіковано цифрові навички XXI-го століття у структурі професійної компетентності майбутніх фахівців соціономічної сфери: технічні навички (використання цифрових пристроїв та програмного забезпечення); інформаційно-цифрові навички (пошук, оцінка, організація та критична обробка інформації); цифрові комунікативні навички (ефективна онлайн-комунікація та створення соціальних зв’язків); цифрові навички співпраці (робота в команді та спільні проєкти в цифровому середовищі); цифрові навички критичного мислення (аналіз та оцінка інформації для прийняття рішень); креативні цифрові навички (створення цифрового контенту та інноваційних рішень); цифрові навички вирішення проблем (пошук ефективних рішень у нових або складних ситуаціях). Узагальнено, що ключові цифрові навички XXI століття формують фундамент професійної компетентності майбутніх фахівців соціономічної сфери, дають змогу ефективно комунікувати, аналізувати та обробляти великі обсяги інформації, створювати цифровий контент, співпрацювати у віртуальних командах, критично оцінювати дані та приймати обґрунтовані рішення.

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПІДГОТОВКИ МАЙБУТНІХ ПЕДАГОГІВ ПРОФЕСІЙНОГО НАВЧАННЯ ДО ВИКОРИСТАННЯ СИСТЕМ УПРАВЛІННЯ НАВЧАННЯМ

Ігор СТЕЧИШИН — 2026-01-30

Сучасні тенденції розвитку педагогічної освіти зумовлюють необхідність інтеграції нових підходів до управління освітнім процесом для забезпечення його якості, гарантії відповідності новим стандартам та міжнародним вимогам, підвищення конкурентних переваг закладу. Метою статті є аналіз теоретико-методологічних засад підготовки майбутніх педагогів професійного навчання до використання систем управління освітнім процесом. У дослідженні визначено ключові вектори трансформації педагогічної освіти, зокрема, впровадження форм дистанційного та змішаного навчання, інтеграції цифрових інструментів та штучного інтелекту, що відображається на системах управління навчанням. Проаналізовано специфіку системи управління навчанням Moodle, основними перевагами якої є доступність, гнучкість та адаптивність, універсальність, широкий практичний інструментарій, розширюваність. Розглянуто основні методологічні підходи до систем управління навчанням, включаючи системний, особистісно-орієнтований, компетентнісний, інтегрований та інноваційний підходи, котрі визначають базові теоретичні положення та принципи, на основі яких будується ефективне управління навчальним процесом за допомогою технологій. Детерміновано виклики сучасного управління освітою, особливо, нерівномірність ресурсного забезпечення, недостатня компетентність персоналу, необхідність уніфікації підходів до цифровізації процесів управління. У статті визначено, що сучасні системи управління навчанням, у тому числі Moodle, включають в себе можливості реєстрації і контролю доступу користувачів до навчального контенту, організації слухачів в групи, управління ресурсами закладу освіти та низку інших функцій. Підсумовано основні критерії вибору системи управління навчанням, серед яких – надійність і функціональність, адаптивність і варіативність засобів розробки контенту; підтримка SCORM та інших стандартів; модульність та наявність ефективної системи перевірки знань; забезпечення доступу. Доведено, що використання платформ управління для забезпечення високої навчальної продуктивності потребує від майбутніх педагогів професійного навчання розвинених навичок критичного мислення, креативності, лідерських якостей, адаптивності та організаційних навичок.

ТЕАТРАЛІЗОВАНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК ЗАСІБ РОЗВИТКУ ЕМОЦІЙНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ СТАРШИХ ДОШКІЛЬНИКІВ

Григорій ТЕРЕЩУК — 2026-01-30

У статті здійснено теоретичний аналіз понять «емоція», «емоційна компетентність», «театралізована діяльність»; визначено структурні компоненти емоційної компетентності старшого дошкільника та охарактеризовано їх розвиток у старшому дошкільному віці засобами театралізованої діяльності. Виокремлено основні напрями емоційного розвитку та співвіднесено їх із відповідними компетентностями, визначеними у Базовому компоненті дошкільної освіти України. Окреслено засоби театралізованої діяльності для формування емоційної компетентності старших дошкільників: рольові ігри та сценічні образи, гра з іграшками та реквізитом, взаємодія у групових сценках, обговорення почуттів персонажів, спостереження за емоціями партнерів, інсценування життєвих ситуацій із різними емоційними станами персонажів, обговорення їхніх реакцій, розігрування сцен тощо.

Театралізовану діяльність розглянуто як комплексний педагогічний ресурс, що інтегрує емоційний, когнітивний і соціальний розвиток старших дошкільників, забезпечуючи формування в них цілісної системи емоційної компетентності, необхідної для подальшої успішної взаємодії у школі та повсякденному житті. Доведено, що театралізована діяльність має значний психолого-педагогічний потенціал у розвитку емоційної компетентності дітей старшого дошкільного віку, оскільки забезпечує цілісне долучення дитини до емоційно насичених ситуацій, сприяє усвідомленню, вираженню та регуляції емоцій, розвиває здатність розпізнавати емоції інших, формує емпатію, рефлексію та навички соціальної взаємодії. Поєднання художнього образу, рольового перевтілення та моделювання життєвих ситуацій обґрунтовує ефективність театралізованої діяльності як засобу формування основних компонентів емоційної компетентності старших дошкільників.

СПЕЦИФІКА РОЗРОБКИ СТРУКТУРНО-ФУНКЦІОНАЛЬНОЇ МОДЕЛІ ФОРМУВАННЯ ГРАФІЧНОЇ ГРАМОТНОСТІ МАЙБУТНІХ ПЕДАГОГІВ ПРОФЕСІЙНОЇ ОСВІТИ: ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ЕЛЕМЕНТІВ-БЛОКІВ

Андрій ТИМЧУК — 2026-01-30

Розробка та проєктування структурно-функціональної моделі в межах дослідження, спрямовані на вирішення науково-практичної проблеми: визначення теоретичних основ та практичних механізмів формування графічної грамотності майбутніх педагогів професійного навчання шляхом реалізації блоків структурно-функціональної моделі в освітньому процесі педагогічних ЗВО. Особливості проєктування анонсованої моделі полягають у презентуванні досліджуваного процесу як сукупності блоків-елементів, кожен з яких визначає логіку наукового пошуку. Процес формування графічної грамотності педагогів професійного навчання в середовищі ЗВО представлений у вигляді структурно-функціональної моделі, що містить цільовий, теоретико-методологічний, організаційно-змістовний, контрольно-оцінний та результативний блоки. Цільовий блок моделі спирається на вимоги державних освітніх стандартів та соціальне замовлення. Теоретико-методологічний блок моделі відображає сукупність підходів (системного, особистісно-орієнтованого, діяльнісного, середовищного) та принципів (системності та послідовності, професійної спрямованості, цілісності, безперервності, діяльності, саморозвитку, єдності теорії та практики, принцип свідомості та активності студентів, принцип наочності), які застосовувались в межах дослідження. Організаційно-змістовний блок відбиває сукупність етапів та організаційних умов формування досліджуваного феномену шляхом створення та реалізації спеціального цифрового навчально-методичного забезпечення. Впровадження у процес навчання цифрових технологій дозволяє персоніфікувати навчальний процес, реалізувати принцип наочності за рахунок застосування мультимедійних технологій, мультимедійного навчального посібника та навчального відеоконтенту. Контрольно-оцінний та результативний блоки анонсованої структурно-функціональної моделі містять компонентно-критеріальну структуру графічної грамотності майбутніх педагогів професійного навчання та результат дослідження, тобто її сформованість за визначеними рівнями. Результати здійсненої роботи дають змогу припустити, що ця модель є ефективним інструментом для вирішення виявлених протиріч між вимогами цифрового суспільства та поточним рівнем графічної грамотності майбутніх педагогів професійного навчання. Презентована структурно-функціональна модель є науково обґрунтованим засобом вирішенням поставленої проблеми, відкриваючи нові перспективи для модернізації підготовки педагогічних кадрів відповідно до викликів інформаційного століття.

ІНТЕГРАЦІЯ ГЕНЕРАТИВНОГО ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ В ОСВІТНІЙ ПРОЦЕС ПІДГОТОВКИ ГРАФІЧНИХ ДИЗАЙНЕРІВ

Ірина ЦІДИЛО — 2026-01-30

Стаття присвячена аналізу трансформаційного впливу генеративного штучного інтелекту (GenAI) на освітній процес підготовки майбутніх графічних дизайнерів. Мета дослідження полягає у визначенні ключових викликів, можливостей та розробці практичних рекомендацій щодо ефективної інтеграції GenAI у навчальні програми. У статті проаналізовано чотири ключові парадигми впливу GenAI на дизайн: автоматизація та генерація дизайну (AIDAG), обробка зображень (AGDIP), креативні процеси (AACDP) та моделювання емоційних реакцій (AVERM). Дослідження базується на теоретичних рамках теорії дифузії інновацій (DOI) та аналізу ресурсно-орієнтованого навчання (RBL). Використовувалися методи аналітичного огляду наукової літератури, критичного інтерпретаційного синтезу та тематичного аналізу. Результати демонструють подвійну роль GenAI як інструменту підвищення продуктивності та каталізатора творчості. Визначено головні виклики: загрози академічній доброчесності, технологічна залежність, невизначеність у авторстві та низький рівень обізнаності викладачів. Запропоновано шляхи впровадження GenAI в освіту, зокрема, поєднання традиційних методів з AI-інструментами, розвиток критичного мислення, формування етичних гайдлайнів та оновлення навчальних програм. Наголошується на необхідності зміни ролі викладача з «постачальника знань» на «модератора інновацій». Висновки підкреслюють, що майбутнє дизайн-освіти полягає у синергії людської креативності з AI-інструментами для створення якісних дизайн-рішень. Запропоновано гібридну модель навчання, що поєднує 70 % традиційних технік та 30 % AI-оптимізації. Дослідження має теоретичну та практичну цінність для викладачів дизайну, розробників навчальних програм та адміністрації закладів вищої освіти.

РЕФОРМУВАННЯ ШКІЛЬНОЇ ХІМІЧНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ: НОРМАТИВНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ (КІНЕЦЬ ХХ – ПОЧАТОК ХХІ СТОЛІТТЯ)

Юлія ШАФОРОСТ — 2026-01-30

Реформування шкільної хімічної освіти в Україні на межі ХХ–ХХІ століть відбувалося в умовах глибоких соціально-політичних і культурних трансформацій, що супроводжували становлення незалежної держави та переорієнтацію освітньої системи на демократичні, гуманістичні та особистісно орієнтовані принципи. На основі історико-педагогічного аналізу здійснено комплексне вивчення нормативно-правових засад, що регулювали розвиток хімічної освіти в загальноосвітній школі. Основну увагу приділено змісту та структурі таких ключових документів, як Закон України «Про освіту» (1991), Закон України «Про загальну середню освіту» (1999), Державний стандарт базової і повної загальної середньої освіти (2004), Концепція загальної середньої освіти (12-річна школа, 2001), а також Концепція реалізації державної політики у сфері реформування загальної середньої освіти «Нова українська школа» (2017).

Проаналізовано, як ці документи впливали на формування освітніх програм, розробку навчальних планів і підручників з хімії, визначення обсягу та логіки подання навчального матеріалу. Визначено основні напрями модернізації методики викладання хімії, зокрема: перехід від знаннєвої парадигми до компетентнісного підходу, посилення практичної та експериментальної складової навчання, впровадження інтегрованих курсів та міжпредметних зв’язків. Простежено поступову еволюцію до профілізації старшої школи та індивідуалізації освітніх траєкторій. Виявлено низку суперечностей у нормативному забезпеченні, зокрема щодо співвідношення між фундаментальністю та прикладністю змісту навчання, а також між інноваційними підходами та реальними можливостями освітньої галузі. На основі узагальнення результатів дослідження сформульовано перспективні напрями вдосконалення нормативно-правової бази хімічної освіти у контексті викликів сучасності та євроінтеграційних процесів.

У статті досліджено процес еволюції підручників з хімії в Україні з початку 1990-х років, зокрема зміни, що сталися внаслідок освітніх реформ. Аналізовано зростання кількості підручників, що випускалися видавництвами, такими як «Перун», «Академія», «Генеза» та іншими, та їхній вплив на оновлення змісту навчання. Особлива увага приділена адаптації підручників до різних освітніх рівнів, введенню інтерактивних методів навчання, розвитку критичного мислення і експериментальних навичок учнів.

Розглянуто важливість компетентнісного підходу, інтеграції міжпредметних зв’язків та інклюзивного компонента в сучасних підручниках з хімії. Окремо підкреслено роль методичного апарату в забезпеченні ефективного навчання та узгодженості підручників з чинними навчальними програмами і державними стандартами освіти.

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ МАЙБУТНІХ МЕНЕДЖЕРІВ ОСВІТИ

Маріанна ШВАРДАК — 2026-01-30

У статті досліджено актуальну проблему, пов’язану з розбудовою правової держави в Україні та необхідністю формування високого рівня правової культури в суспільстві. Зазначено, що освітня сфера відіграє ключову роль у цьому процесі, а менеджери освіти, як її керівники, є відповідальними не лише за ефективне управління, а й за формування правосвідомості в усіх учасників освітнього процесу. Метою роботи є розкриття теоретичних засад формування правової культури майбутніх менеджерів освіти.

На основі аналізу наукових джерел, правову культуру майбутнього менеджера освіти визначено як складну, багатокомпонентну систему, що є інтегративною якістю особистості. Вона охоплює сукупність правових знань, переконань, цінностей та вмінь, що дозволяють орієнтуватися у правовому полі та ефективно вирішувати професійні завдання. У статті виділено три ключові компоненти цього феномену: когнітивний, що включає знання основних галузей права; емоційно-ціннісний, який відображає ставлення до права як до соціальної цінності; та поведінковий, що проявляється у правомірній діяльності та готовності захищати права.

Обґрунтовано, що найбільш ефективною стратегією формування правової культури є інтегративний підхід, який об’єднує елементи системного, компетентнісного та особистісно-орієнтованого підходів. Системний підхід забезпечує цілісний вплив на всі компоненти правової культури, компетентнісний – орієнтує на практичний результат (формування правової компетентності), а особистісно-орієнтований – враховує внутрішні мотиви та інтереси здобувача вищої освіти.

Досліджено комплекс педагогічних умов, від яких залежить ефективність цього процесу. Серед них виділено: інтеграцію правових знань у професійну підготовку, що передбачає вивчення правових аспектів управління в контексті фахових дисциплін; створення правового освітнього середовища, яке ґрунтується на принципах демократії та академічної доброчесності; застосування активних та інтерактивних методів навчання (кейс-стаді, рольові ігри, тренінги); а також організацію цілеспрямованої правової практики, що включає стажування та участь у правоосвітніх проєктах.

Таким чином, у статті комплексно розкрито теоретичні засади формування правової культури майбутніх менеджерів освіти, що створює міцну основу для подальших досліджень. Визначено, що отримані результати можуть бути використані для розроблення та експериментальної перевірки конкретних методик і технологій, що ґрунтуються на інтегративному підході.

ІНФОРМАЦІЯ В РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОМУ ПРОТИБОРСТВІ: ВІД ФОРМУВАННЯ ДО РУЙНУВАННЯ ПРОПАГАНДИСТСЬКИХ СТЕРЕОТИПІВ

Наталія НЕЧАЄВА-ЮРІЙЧУК — 2026-01-30

ІНФОРМАЦІЯ В РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОМУ ПРОТИБОРСТВІ: ВІД ФОРМУВАННЯ ДО РУЙНУВАННЯ ПРОПАГАНДИСТСЬКИХ СТЕРЕОТИПІВ

(РЕЦЕНЗІЯ НА КНИГУ ОЛЕГА БЄЛОКОСА «ПРО КЕНІЮ І НЕ ТІЛЬКИ, АБО ВІД МІСТА ЗЕЛЕНІ ТА СОНЦЯ ДО БУХТИ МИРУ»)